Кирило Стеценко

Кирило Григорович Стеценко – видатний український композитор кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Талановитий хоровий диригент, педагог, фольклорист, музично-громадський діяч, він протягом всього свого творчого шляху неухильно і послідовно розвиває традиції української класичної музичної культури, закладені його видатним вчителем – Миколою Лисенком.

Талановитий хоровий диригент, педагог, фольклорист, музично-громадський діяч, він протягом всього свого творчого шляху неухильно і послідовно розвиває традиції української класичної музичної культури, закладені його видатним вчителем – Миколою Лисенком.

Кирило Григорович Стеценко народився 12 травня (24 травня за новим стилем) 1882 року в с. Квітки

Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Його батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина – Марія Іванівна, захоплювався музикою та співами.

Не дивно що в такій сім’ї вже в ранньому дитинстві у Кирила прокинувся інтерес до музики та малювання.

Першим його вчителем став сільський дяк Платон Старжевський, який, помітивши музичне обдаровання й хороши

й голос хлопця, взяв його до хору й познайомив з музичною грамотою.

Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки окрім гарного голосу і музичного слуху він був і художньо обдарованим і теж добре малював.

В десятирічному віці, завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи Миколи Мурашка у місті Києві. Рідний дядько, випускник Київської духовної академії Данило Горянський, в якого він жив, записав його ще й до Бурси (духовної школи) при Софіївському соборі.

Кирило майже відразу стає кращим хористом Бурси, а згодом і керівником хору.

В ці роки Стеценко остаточно визначається зі своїми мистецькими вподобаннями. Перемагає любов до музики.

Після закінчення школи у 1897 році Стеценко вступає до Київської семінарії – нижчої ступені Київської академії.

Тут Стеценко співає в семінарському хорі, підробляючи у вільний від навчання час помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова (1898).

Багато часу проводить за фісгармонією, вивчаючи хорову літературу XVII-XIX ст.

Самостійно опанувавши фісгармонію та фортепіано Кирило вже в 13 років пише свій перший твір для хору – «Благословлю господа повсякчас»

Перебуваючи в духовній школі та семінарії, Стеценко активно займається диригентсько-виконавською діяльністю. Тривала практична робота з хорами шліфує його хормейстерську майстерність.

Про високий рівень семінарського хору, керованого Стеценком, свідчать його публічні виступи в Лук’янівському народному домі в місті Києві. Про це писала тогочасна Київська преса.

У 1899 році відбулася знаменна для Стеценка зустріч із Миколою Лисенком. Разом з іншими семінаристами Стеценко брав участь у хорових подорожах Лисенка по Україні. В одній з них (1901) він виконував обов’язки помічника диригента. Учитель гідно оцінив талант свого учня і проголосив: «Ось хто замінить мене після моєї смерті».

Не диво, що перші його хорові твори «Бурлака» і «Могила», написані 1902 року, зазнали сильного впливу творчості Лисенка.

Цього ж 1902-го року Стеценка призначають диригентом хору семінарії. На той час це була одна з найкращих капел у Києві.

У 1903 р. Стеценко закінчує семінарію і 1904 року вступає до музичного училища при Київському відділенні Російського музичного товариства (нині Київський інститут музики ім. Р.М. Глієра) у клас педагога Євгена Риба.

З відкриттям Музично-драматичної школи Лисенка переходить туди у клас теорії та композиції Григорія Любомирського. Щоб забезпечити себе матеріально, Стеценко викладає співи у Києво-Подільській жіночій гімназії та Київській церковно-учительській семінарі.

На цей час припадають важливі події в особистому житті юнака. В 1904 році він знайомиться з гарною дівчиною – Євгенією Франківською. А в 1905 році – одружується. Для шлюбної церемонії в церкві Кирило написав хорову відправу (церковну службу) «Вінчання».

У ранній період творчості (1902-1904) композитор пише вокальну музику – хори, романси, розпочав роботу над оперою «Полонянка».

Серед цих творів вирізняються правдивістю і глибоко національним характером хорова поема «Рано-вранці новобранці», романс «Плавай, плавай, лебедонько» і кілька номерів з незавершеної опери «Полонянка» (лібрето Євгена Кротевича), зокрема, чудова дума «Кряче ворон» і поетична веснянка для жіночого хору «Рости, квіте».

Вже у цих творах помітна серйозна робота молодого композитора над фольклором, його уміння переосмислити народнопісенний матеріал, надати йому індивідуальних рис. Спостерігається також відхід від романтичних образів, навіяних Борисом Грінченком та Євгеном Кротевичем і поява реалістичних творів, пов’язаних із поезією Тараса Шевченка.

Буремні революційні події 1905 року позначились на всій творчості Стеценка.

Під їх впливом він пише хор «Заповіт» на безсмертні рядки Тараса Шевченка, створює хори «Прометей», «Содом», романси «Цар Горох», «У долині село лежить», розпочинає роботу над оперою «Кармклюк».

1905-1911 роки були тривожними в житті композитора. У листопаді 1907 року за пропаганду української народної пісні і творів Лисенка серед студентської молоді Стеценка висилають у маленьке місто Олександрівськ-Грушевський Ростовської області (зараз місто Шахти). Пізніше, завдяки допомозі друзів, зокрема Олександра Кошиця, йому вдається переїхати до Білої Церкви, де він працює вчителем співів у гімназії. Тільки через два роки Стеценко знов повертається до Києва.

Тут він багато пише, активно включається в музично-громадське життя. Відзначимо, зокрема, його педагогічну працю, рецензентську роботу у київській газеті “Рада”, організацію музичного видавництва «Кобза» тощо.

У 1910 році перевтомлений і хворий, Стеценко залишає Київ і переїздить до міста Тиврова поблизу Вінниці. У маленькому містечку композитор викладає музику в духовному училищі та створює дитячі опери «Івасик Телесик», «Лисичка, Котик і Півник», кантати «Єднаймося» і «Шевченкові», драматичну сцену «Іфігенія в Тавриді», другу літургію, камерно-інструментальні твори.

Важливим здобутком 1907-1909 років стало опрацювання 50-ти «Колядок і щедрівок» для мішаного і однорідних хорів.

У 1911 році К. Стеценко погоджується на сан священика та отримує парафію у селі Голово-Русава Кам’янець-Подільської губернії. Цей період творчості не був дуже плідним. Композитор зробив лише декілька обробок революційних пісень. Та саме тоді він познайомився з М. Леонтовичем і Я. Степовим.

Другий, зрілий, період творчості композитора (1905-1911) за часом невеликий, але дуже плідний. Композитор помітно розширив тематичні й жанрові межі своєї музики. Він створив дві кантати («Шевченкові» і «Єднаймося»), три опери («Кармелюк», «Лисичка, Котик і Півник», «Івасик-Телесик»), ряд романсів і хорів, обробив десятки народних пісень, написав музику до кількох драматичних вистав.

Обробки Стеценка можна поділити на три групи.

До першої належать пісні для хору без супроводу, до другої – пісні для дитячого дво- і триголосного хору з супроводом фортепіано, до третьої – пісні з музики до театральних спектаклів. Усі вони мають різні завдання. Наприклад, обробки для шкільного хору, які збагачували дитячі хори народнопісенним елементом, невідривні від музично-педагогічної системи Стеценка. Народна пісня, на думку композитора, повинна стати основою музично-естетичного виховання дітей. Свої методико-педагогічні принципи він досить повно виклав у працях «Українська пісня в народній школі», «Методика шкільного співу», «Початковий курс нотного співу» та ін.

Найцікавішими є пісні для мішаного хору без супроводу. Це передусім п’ять десятків колядок і щедрівок. Кілька народних пісень Стеценко обробив в останній період життя, створивши такі високохудожні зразки, як «Ой у полі дві тополі», «Чуєш, брате мій», «Кей ми прийшла карта». В колядках і щедрівках відтворено барвисті народні сцени. В обробках композитор застосовує переважно куплетно-варіаційну форму, що дозволяє, не вносячи кардинальних змін у пісню, конкретизувати деякі моменти сюжету.

У колядці «Чи дома, дома хазяїн дома?» шістнадцять куплетів оброблено по-різному. Тут чергується м’яке триголосся жіночого хору з барвистими тембрами чоловічого – заспівують то баси, то тенори, то альти. Це створює яскраву темброво-регістрову палітру хорового звучання.

У деяких щедрівках Стеценко наслідує звукозображальні моменти. Наприклад, у хорах «Ой сивая та і зозуленька», «Павочка ходить» використано прийоми гри на дуді та на скрипці. Колядки і щедрівки Стеценка були дуже популярними і часто виконувалися.

У ряді романсів, хорів і кантат 1905-1907 років композитор звертався до важливих суспільних тем. У центрі його уваги – життя трудового народу, його історична доля, злигодні й радощі. Сюжети та образи Стеценко черпає із спадщини Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, О. Олеся та ін. З Шевченкової творчості композитор використовує поезії, в яких розкривається соціальне зло.

Прикладом може служити романс для баритона «І золотої, й дорогої», в основі якого – однойменний вірш Т. Шевченка. Поет розповідає про тяжке життя селянина, дитинство якого найповніше охарактеризовано словами: «Одно-однісеньке під тином сидить собі в старій ряднині». Золота молодість, воля залишаються лише мрією. Натомість – страшна дійсність: «Він не знатиме, де дітись на сім широкім, вольнім світі, і піде в найми».

Перші спроби Стеденка в жанрі кантати припадають на ранній період його творчості. Кантату «Слава Лисенкові» було закінчено. В 1903 році і присвячено 35-річчю творчої діяльності М. Лисенка. Молодому композиторові на той час іще бракувало знань, професійної підготовки, досвіду.

Справжньою майстерністю й оригінальністю позначені кантати «Єднаймося» і «Шевченкові». Обидва твори завершено в 1910 році. Популярною і часто виконуваною є друга кантата Стеценка, присвячена 100-річчю з дня народження поета. В ній знайшла своє відбиття палка любов народу до свого великого сина. Кантата складається з двох розділів, контрастних за характером. Перший витримано в ліро-епічних тонах. Тема розповідного характеру. якою починається вокально-інструментальне полотно, змінюються м’якою, лагідною, ліричною. Потім звучать ще дві теми прославного характеру. У другому розділі музика набуває драматичного змісту. На зміну багатоголосним гармонічним комплексам першого розділу тут вжито динамічне поліфонічне чотириголосся. Активне розгортання музичної тканини завершує невелика урочиста кода.

Щодо образного змісту кантатна творчість Стеценка безпосередньо продовжує традиції Лисенка, а також оперно-хорової музики великих російських композиторів – Глинки, Бородіна, Римського-Корсакова, Мусоргського і є вагомим вкладом в українську музику початку XX ст.

Помітне місце у зрілій творчості Стеценка займає вокальна лірика. Композитор створив чимало проникливих ліричних опусів. Це передусім романси, частково хорові твори, переважно мініатюри. Лірика – рідна стихія Стеценка. Багато вокальних творів написано ним на вірші Олександра Олеся. Композитор звертався і до поезій Г. Гейне, К. Бальмонта та інших, проте найбільше любив лірику Лесі Українки і Т. Шевченка. У цих романсах він, крім почуття кохання, передав тугу за рідним краєм («Сонце заходить» на слова Т. Шевченка, «У путь» на слова Лесі Українки), сподівання на кращу долю («тихая хатиночка» І на слова Б. Грінченка). Сюди ж слід віднести і так звану пейзажну лірику («Вечірня пісня» на слова В. Самійленка, «Ніченько, нічко», «Тихо гойдаються» на слова М. Чернявського і «Знов весна» на слова Лесі Українки).

Огляд другого періоду творчості Стеценка буде неповним, якщо обминути його оперну музику. Слід зауважити, що в цьому жанрі композитор не досяг на той час таких значних успіхів, як у романсах, хорах, кантатах і обробках народних пісень. Ні романтичне забарвлення історичних подій ранньої опери «Полонянка» (1903), ні щирий ліризм «Дикої сили» (лібретто С. Черкасенка, 1916), ні лірико-побутова зав’язка опери «Кармелюк» не задовольняли композитора, і він припиняв роботу на різних етапах, незважаючи на окремі цікаві знахідки.

Залишивши незавершеними ряд оперних задумів, Стеценко приступив до створення дитячих опер «Івасик-Телесик» (лібретто М. Кропивницького, 1907-1910) та «Лисичка, Котик і Півник» (лібретто композитора за казкою Б. Грінченка, 1911). У другому з названих творів митець наслідує творчу манеру М. Лисенка, зокрема, стиль його опер «Коза-Дереза» і «Пан Коцький». В опері «Івасик-Телесик» Стеценко зумів виявити характер персонажа через інтонаційний стрій і пластику музичної драматургії. Завдяки розробці індивідуалізованого тематизму, застосуванню лейтхарактеристик композиторові вдалося переконливіше розкрити образи персонажів. Взагалі використання лейтмотивів в операх і романсах Стеценка більш вагоме, ніж у його попередників в українській музиці.

Жовтнева революція 1917 року спонукає Стеценка до активних дій. Він сприйняв революцію всією своєю душею. Для нього революція – довгоочікувана можливість здійснити свою найзаповітнішу мрію – побачити визволення свого народу.

Він повертається до Києва, де поринає у вир культурного життя.

На початку 1919 за участю Стеценка було створено Українську республіканську капелу для демонстрації здобутків національного мистецтва у світі. Керував капелою його друг – Олександр Кошиця.

Одним із шедеврів духовної музики, написаної цього часу є «Панахида» присвячена пам’яті Миколи Лисенка (1918 р.)

Очоливши у 1920 році хорову секцію музичного відділу «Дніпроспілки», композитор, по суті, займався і організацією хорових колективів, і видавничою справою, створенням нового репертуару тощо. Він також завідував диригентсько-хоровими курсами при Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка, багато концертував з хором, приділяв велику увагу питанням реорганізації музичної освіти.

Третій період творчості композитора був коротким за часом (1917-1922), але дуже плідним. Разом з М. Леонтовичем, Я. Степовим і митцями молодшої генерації – М. Вериківським, П. Козицьким, Б. Лятошннським, Л. Ревуцьким та ін. Кирило Стеценко прилучився до культурного будівництва молодої Радянської України. Кожен з них вніс свій вагомий вклад у цю справу.

Стеценко пише в цей час багато хорів, романсів, кантату «У неділеньку, у святую», монооперу «Іфігенія в Тавриді», а також створює музику до драматичних вистав та обробляє українські народні пісні.

Ще в 1915 році композитор обробив для чоловічого хору революційні пісні «Варшав’янка», «Сльозами злита Україна», «Ви жертвою в бою». Твори Стеценка – «Живи, Україно», «Радійте, співайте», «Гроза пройшла», «Порвалися струни» та інші – втілюють почуття піднесення, радості. їх інтонаційний стрій є синтезом двох шарів – гімнічного й маршового, що яскраво проявилися в музиці попереднього періоду творчості композитора.

В цей час Стеценко створює також ряд вокальних мініатюр та монооперу «Іфігенія в Тавриді». Пошуки композитора у формі мініатюри, розпочаті ним ще в десяті роки, досягають своєї вершини у 1918-1920 роках. Класичними їх зразками стали романси «Стояла я і слухала весну», «Ти все любиш його», «Хіба не сонце ти прекрасне?», «Хотіла б я піснею стати», «Дивлюсь я на яснії зорі» та інші. Лаконізм вислову поєднується тут із завершеністю й викінченістю музичної думки.

Отже, характерними рисами мініатюр Стеценка є наявність у творі одного ліричного образу, максимальна сконцентрованість мелодико-гармонійних і фактурно-регістрових засобів, період як по-новому трактована форма. Проведення наскрізних гармонічних зворотів, як у романсі «Дивлюсь я на яснії зорі», приводить до лейттематизму.

У хоровій музиці Стеценка 1917-1922 років знаходимо також гостроконфліктні, драматично-трагедійні і філософські образи. Хор «Над нами ніч», написаний напередодні революції 1917 року, пронизаний передчуттям революційної грози.

Хорові твори К. Стеценка останнього періоду разом з доробком М. Леонтовича та С. Людкевича стали кращим надбанням української музики перших десятиріч XX ст.

Звернення Стеценка до історико-героїчної тематики в кантаті «У неділеньку, у святую» навіяне настроями епохи. Адже 1918 рік був часом жорстоких боїв за народну владу на Україні, перших кроків молодої соціалістичної держави. Зрозуміло, що глибокі суспільно-політичні зрушення не могли не вплинути і на музичне мистецтво.

Помер К. Стеценко 29 квітня 1922 року. Творчий шлях його був досить коротким, але його музична спадщина стала цінним вкладом у нашу національну культуру. У своєрідних ліричних, епіних, лірико-драматичних образах композитор втілив образи й настрої тогочасного бурхливого життя. У багатьох жанрах – романсі, хорі, кантаті, опері, обробці народної пісні – Стеценко зумів сказати своє вагоме слово талановитого художника.

Олег Балабан